The Eastern Catholic Church

Many people are surprised to learn that there are twenty-two distinct Churches which form the Catholic Church: the Western or "Latin" Church, which nearly all Americans are familiar with, and the Eastern Churches, of which there are twenty-one.

While the Western Church makes up the vast majority of the Catholic Church, there are around 17 million Catholics who are members of an Eastern Church. Some of more well-known of the Eastern Churches include the Ukrainian Catholic Church, the Maronite Catholic Church, the Melkite Catholic Church, the Chaldean Catholic Church and the Coptic Catholic Church. Holy Family parish is part of the Ukrainian Catholic Church.

With the exception of the Maronite Church, the Eastern Catholic Churches were formed when Christians who had been members of Eastern churches which had cut ties with the Holy See, once again sought reunion with Rome.

The largest Eastern Christian Church which is not in union with the Bishop of Rome is commonly called the Eastern Orthodox Church. Since most Eastern Catholic Churches came out of Eastern Orthodox Churches, there are many direct counterparts between the two. For example, there is a Ukrainian Orthodox Church and a Ukrainian Catholic Church; the former is not in union with Rome while the latter is. Sharing the same heritage, one group is Orthodox, the other is Catholic. Understandably, this situation often causes great confusion, not only among non-Catholics, but Catholics as well.

This chart shows the various Catholic liturgical families (rites) and their ancestry. Jerusalem, the place of the founding of the Catholic Church, came first in time. Then three major branches eventually formed within the Church: Roman, Antiochian and Alexandrian. The Ukrainian Catholic Church is part of the Antiochian branch, specifically coming under the Byzantine rite. The Catechism, quoting from Sacrosanctum Concilium, the Second Vatican Council's Constitution on Divine Liturgy, states:

"The liturgical traditions or rites presently in use in the Church are the Latin . . . and the Byzantine, Alexandrian or Coptic, Syriac, Armenian, Maronite and Chaldean rites. In 'faithful obedience to tradition, the sacred Council declares that Holy Mother Church holds all lawfully recognized rites to be of equal right and dignity, and that she wishes to preserve them in the future and to foster them in every way.'" (CCC 1203).

When the Church of Rome and the Church of Constantinople severed ties with one another in the 11th century, the Church in Ukraine gradually followed suit and finally gave up the bonds of unity with Rome. When Ukrainian Orthodox bishops met at a council in Brest-Litovsk in 1595, seven bishops decided to re-establish communion with Rome. Guaranteed that their Byzantine tradition and Liturgy would be respected and recognized by Rome, they and many priests and lay faithful were re-united with the See of Rome, while others continued to remain Orthodox.

In the 19th century many Ukrainian Catholics began to emigrate to North America, bringing their pastors, traditions and liturgy to Canada and the United States. Under Communist rule, Catholics in Ukraine were persecuted, with many being imprisoned and murdered; in 1945 all the Ukrainian Catholic bishops were arrested or killed.

Today the Ukrainian Catholic Church is the largest Eastern Catholic Church, with about 7 million faithful in 40 countries, 70% in Ukraine and 250,000 in the United States. It is led by His Beatitude Lubomyr Cardinal Husar, Archbishop-Major of Kyiv (Kiev)-Halych and all Rus. He was elevated to the College of Cardinals by Pope John Paul II on February 21, 2001.

Liturgy: The Second Vatican Council initiated great changes in the liturgy of the Latin Church. When Latin Catholics attend liturgy in the Eastern Church, they find the celebrations different from their own.

According to Vatican II, “All members of the Eastern Churches should be firmly convinced that they can and ought to always preserve their own legitimate liturgical rites and ways of life, and that changes are to be introduced only to forward they own organic development. They themselves are to carry out all these prescriptions with the greatest fidelity. They are to aim always at a more perfect knowledge and practice of their rites, and if they have fallen away due to circumstances of time or person, they are to strive to return to their ancestral tradition.” It is clear from the words of the council that the vision for the Eastern Churches is very different from that proposed for the West, and therefore the success or lack of success should be judged accordingly. As long as Christians have been able to build their own churches, the areas of the altar had been marked out as a special place; sometimes rails have been used, and sometimes steps. In Byzantine churches, a screen of icons marks off the altar. This screen developed over many hundreds of years from a simple open screen to a real wall of icons, with doors (also covered with icons) that permit the celebrants to process to and from the altar. To the Latin Catholic, it may seem that the Church is trying to hide the altar from the laity, but the idea that something sacred can be “hidden” behind an icon seems strange to Eastern Catholics. Icons are always the sign of presence. The icons on the icon-screen are the household of Heaven made up of Christ, the Mother of God, the Angels, and the Saints. Heaven is with us when we celebrate the liturgy and, in a mystical way, actually celebrates the liturgy with us. For Byzantine Catholics, with their long history of theology and devotion, the icon-screen represents a real celebration of the presence of God among us.

Law: The cannon law of the Eastern Churches, which was revised after the Second Vatican Council, is contained in the Code of Canons of the Eastern Churches, which was promulgated by Pope John Paul II on October 18, 1990, and took effect on October 1, 1991. In accordance with this universal legislation, each of the Eastern Catholic Churches can develop its own particular law. There are some aspects of the discipline of the Eastern Churches that are well known to Latin Catholics, for example, the different discipline in regard to clerical celibacy. More recently, the Existence of married clergy in the East has been used as an argument for making priestly celibacy optional in the West. Questions posed by the Latin Church about it’s own life and discipline can only be answered by that Church from within its own tradition. The fact that some priests are married and some not has ever been a question of debate in the East. As Pope Paul VI noted, “If the legislation of the Eastern Church is different in the matter of discipline with regard to clerical celibacy…this is due to the different historical background of that most noble part of the Church, a situation which the Holy Spirit has providentially and supernaturally influenced.”  Vatican II, in this matter, stated, “While recommending ecclesiastical celibacy this sacred Council does not by any means aim at changing that contrary discipline which is lawfully practiced in the Eastern Churches. Rather the Council affectionately exhorts all those who have received the priesthood in the married state to preserve in their holy vocation and continue to devote their lives fully and generously to the flock entrusted to them.” The Eastern Churches have a deep reverence for the celibate state as lived by monks and nuns. The episcopate, the fullness of the priesthood, is only bestowed on celibate priests. The Second Vatican Council sought the restoration of the permanent diaconate. The deacon has always had a central role in the liturgical life of many Eastern Churches, but unfortunately under the influence of the Latin Church, the diaconate came to be seen as a step towards ordination to the priesthood. The permanent deacon, both in the West and the East, is ordained “not unto the priesthood, but unto the ministry.” Nevertheless, the deacon is seen as a member of the hierarchy and not a layman. In the Liturgy, the deacon is at the service of the bishop and through him the entire Church. The deacon also has a role in preaching. As the Code of Canons of the Eastern Churches states, “Bishops, priests and deacons, each according to the grade of his sacred order, have as their foremost duty the ministry of the Word of God”. Deacons, like priests of the Eastern Churches, may be either celibate or married men.

Історія одного запитання або що таке сім’я

Один  товариш запитав мене, що означає для мене cім’я і, бажаючи з’ясувати для мене і для нього я вирішив шукати у літературі, новітніх інформаційних джерелах, переглянув соціологію, політологію і, навіть, Конституцію України та й дішов до висновку, що шукаю не там. Я продовжував шукати у творах світової літератури: Оноре де Бальзак, Т. Шевченко з його “Катериною” та “Наймичкою”. Я знайшов там жаль, розпач, любов, надію......Минав час а я продовжував шукати відповіді... І шукаю досі... Ми завжди кудись поспішаємо, день розбитий на години, хвилини. Наше життя – це рух, бізнес, дорога... Ми з головою поринули у світ, “тягнемо” з нього інформацію, знання. Однак, забуваємо, що дещо набагато ближче і дорожче є поруч з нами. Сподіваюсь, що написане стане комусь у пригоді і спонукатиме до роздумів:”Що означає сім’я для мене?” І я впевнений, що тоді після важкого дня ви не впадете на диван у пошуках потрібного телеканалу, але усміхнетеся батькові, допоможете матері, знайдете про що поговорити з рідними – і у свій неповторний спосіб відкриєте свою сім’ю. З часом відповідь на запитання “Що таке сім’я?” зродиться просто та природньо.

                                                            християнський часопис “Пізнай правду” березень-квітень 2005) 

Зі скарбниці мудрості Стародавньої Греції

Щастя дістається тому, хто багато працює…..Щастя – мов здоров’я, коли його не помічаєш, то означає, що воно є….Ніколи не плюй у криницю, з якої п’єш воду

Не закривай рота тому, хто тобі відкриває очі…Мудрість – це знати, як робити, чеснота – це робити.

Наша любов є тільки тоді справжньою любов’ю, коли вона вибирає Боже перед людським, а вічне – перед дочасними речами світу цього.   (християнський часопис “Пізнай правду” січень-лютий 2005)  

Невислухана Молитва   - Жінка Хананейка (Мт 15:21-28) “Бог мене покинув” сказав один молодий юнак. Мій брат був ранений на війні. Я молився, щоб мій брат жив і повернувся здоровим. Проста людина могла б зрозуміти і відповісти на таке прохання. Бог не відповів. Мій брат помер. Я більше не вірю в Бога. Може хтось старався молитися, дійшовши до стидливої ситуації говорячи ніби до стіни. Бог не вислуховує наші молитви. Цікаво, але Святе Письмо подає багато прикладів про такі події. В Псалмах, в книзі віри і хвали читаємо: “О, Боже, в день я кличу, але ти не слухаєш”. Один з пророків починає своє пророцтво з нарікання: “Господи, доки буду кликати, і Ти не будеш відповідати?” Переходячи до Нового Завіту зустрічаємо подібну ситуацію. Апостол Павло молився три рази, щоб забрати колючку із його тіла, але його молитва не була вислухана і так ціле життя живе він із тим. НавітьХристос вночі перед своєю смертю молиться в Гетьманському саду, щоб минула Його чаша терпінь, але встає скоро і приймає чашу терпінь.  Що маємо робити, коли Бог не вислуховує нашу молитву?  Як можна пояснити, чому Бог не вислуховує нашу молитву? Найперше можемо почати із усвідомлення, що так сталося не тільки мені або тобі, і це не значить, що людина має слабку віру. Найперше маємо розраду, яку подає нам Св. Письмо, де Св. Павло і Христос навчають нас, що значить молитися, навіть, якщо молитва, на перший погляд здається невислухана. Звернімося до Св. Євангелія, яке говорить про подію невислуханої молитви жінки Хананейки. На прохання про уздоровлення її хворої дочки, Ісус “не відповів ні слова”. Чужинцями для Бога ; По-перше, жінка-Хананейка була з поганського роду. Ісус тільки покинув Юдею і подорожував поганською територією, містами, де ніколи не був. Ця жінка ніколи не зустріла Ісуса. Напевно, вона чула про його чуда і тому прийшла до нього, щоб уздоровив його дочку, вона нічого не втрачала. І тут можна знайти ваідповідь на багато невислуханих молитов. Чи це не є правда, що людина звертається до Бога тільки тоді, коли має проблеми в житті, так як ця жінка хананейка. Чи ми не є як ті чужинці, коли приходимо до Бога, щоб нас уздоровив, але лише тоді, коли не маємо до кого іншого звертатися? Чому не приходимо до Бога, коли ми в гаразді, коли ми здорові, не приходимо Йому подякувати і Його хвалити? Чи не багато разів ми даємо Богові наказ, що він має зробити для нас? Чому Бог не вислуховує наші молитви? Тобто хочемо сказати, чому Бог не робить так, як я кажу?  Бог ніколи не покидає людину, Бог постійно дбає про людину. Коли людина думає, що Бог не вислуховує нашу молитву будьте певні, що Він знає, що нам потрібно, Він слухає всі прохання. Бог відповідає на наші прохання не так як би ми цього хотіли. Але так є найкраще для кожного з нас. Ми повинні покладати надію і довіряти Йому.